Кухні на вулицях та могили у дворах: як живуть люди в окупованому Маріуполі

Справжні масштаби того, що стається зараз в окупованому Росією Маріуполі важко вкласти в голові здорової людини.

“Кругом трупи. Нема можливості їх забрати, адже тривають постійні обстріли”, – згадує зі сльозами на очах Юлія Золотарьова.

Зараз вона у Києві у відносній безпеці. Розповідає нам моторошні подробиці життя у рідному місті, де через важку ситуацію може початися епідемія холери.

Юлія втекла з Маріуполя лише два тижні тому.

“Все втрачено для всіх. Безнадійність. Страх. Біль”.

По її щоках котяться сльози.

“Майже кожна родина втратила когось з рідних”.

“Сміття ніхто не вивозив з початку війни”.

Юлія пояснює, що для багатьох з близько 100 тисяч людей, що залишились у місті, було неможливо знайти чисту питну воду.

“Ми зливали й пили воду з бойлерів. З опалювальних систем. Потім пішли до зруйнованого басейну і взяли звідти хлоровану воду. Іншої води в нас не було”.

Реальність життя – а точніше існування – під російською окупацією суперечить пропаганді, яку росіяни поширюють в Маріуполі.

Москва намагається прикрасити історію і пропонує тяжке майбутнє людям, яких, як вона заявляє, звільнила.

“Росія тут назавжди”, – сповіщає нещодавно встановлений гігантський білборд.

Своїй втечі з цієї пекельної діри Юлія Золотарьова завдячує донці Анастасії, яка з Києва вказала їй можливий шлях втечі.

Photo of Yuliya and Anastasiya

26-річна Анастасія переїхала до столиці рік тому, щоб будувати кар’єру в “Укрзалізниці”.

Від початку війни вона намагалася врятували свою сім’ю.

Росіяни не лише зруйнували її домівку, але й вбили бабусю Валентину.

“Насправді вони знищили три покоління, – з гнівом і сумом розповідає нам Анастасія. – Все тому, що вони вважають, що нас, українців, не повинно існувати”.

Ми запитуємо, скільки людей, яких вона знає, вбили після вторгнення в лютому.

“Двадцятьох я знала особисто”, – відповідає вона.

Але найважче Анастасія перенесла смерть коханої бабусі.

Black and white photo of a couple

80-річна Валентина Поліщук загинула 21 березня. За майже три місяці її тіло так і не знайшли.

І, мабуть, ніколи вже не знайдуть.

Дочка Валентини Юлія – мати Анастасії – згадує страшний момент, коли росіяни вночі скинули бомбу на їхню багатоповерхівку.

“Я думала, що стався землетрус, все тремтіло. Підлога, стіни. Все завалилося. Я думала, що ми всі помремо”.

“Я сказала мамі: підемо подихаємо хвилин на п’ять. Вийдемо з підвалу. Вона відмовилася, бо дуже втомилася. Мамі було 80 років, і їй було важко”.

Юлія залишила свої телефони й документи у матері й сказала, що піде по допомогу.

“Коли я піднялася, підвал обвалився. Врятувати тих, хто там залишився, було неможливо. Це було пекло”.

У підвалі загинули 11 мешканців кварталу, серед яких були діти.

Тим часом в іншому підвалі іншого міста вцілілі маріупольці намагаються оговтатись від смерті й руйнувань.

У центрі Києва ми побачили чоловіків і жінок, які стоять у колі, передають одне одному м’яч і обмінюються обіймами.

Сьогоднішнє заняття для тих, хто не знає, як звести кінці з кінцями.

Вчорашня сесія була присвячена втраті, оскільки майже всі 20 учасників групи втратили близьких за останні три місяці, розповідає психолог Ганна Часовникова.

“Першими приходять люди з панічними атаками. Вони пам’ятають вибухи і вбивства. Бачать все зло, яке принесла в Україну Російська Федерація”.

Запит на психологічну підтримку – величезний.

“Майже кожен українець стикається з тими чи іншими психологічними наслідками. Хтось бачив війну, хтось воював, хтось втратив сім’ю”.

Центр, де працює Ганна, створили лише два тижні тому.

За цей час вони підтримали понад 5 тисяч людей, усі нещодавно приїхали з Маріуполя.

В іншій кімнаті ми бачимо 79-річного Миколу Поліщука. Він заповнює необхідні формуляри, реєструє свої дані, записує життя, яке прожив у рідному Маріуполі: адресу, роботу, сім’ю.

A man and two women sitting on a sofa

Але одну строфу він пропускає. Дружини Валентини, з якою вони прожили 52 роки, більше немає.

“Вибачте, я не можу говорити”.

Микола кладе голову на руки й закриває обличчя.

Перед ним – фото весілля, яке вони святкували у Маріуполі в 1970 році. Одна з небагатьох речей, яку вдалося врятувати.

Його обличчя – бліде і виснажене, а попереду – нова реальність, яку створив для нього президент Росії Володимир Путін.

“Те, що вони зробили, пробачити не можна”, – каже Микола.

Тим часом у захопленому Маріуполі щоденний побут місцевих жителів перейшов на вулиці.

Як повідомив радник мера Маріуполя Петро Андрющенко, на вулицях облаштували кухні та зони відпочинку. Тут готують, шукають дрова, збирають воду.

Мешканці міста намагаються знайти своїх близьких, а загиблих ховають прямо у дворах.

«Окупанти покинули людей напризволяще, тому що українці для них не люди. Найгірше, що люди потрохи звикають. Адаптуються. Порівнюють вже не з минулим до війни, а з лютим-квітнем. З власним життям у холодних підвалах під обстрілами. Вчаться радіти новому життю за мінімальних потреб».

Джерело: https://nv.ua/

https://www.bbc.com/

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Поділіться з друзями

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Поділіться з друзями

Головне

Вибачте. Даних поки немає.

Без Політики