Пропаще місце чи спасіння – що це за славнозвісна лікарня на Мечнікова у Дніпрі?

Дніпро – рятувальне коло для наших воїнів. Саме у лікарні імені Мечнікова їх переносять у палати, надають першу необхідну допомогу, проводять обстеження та повертають до життя. Ця лікарня – одна з найстаріших багатопрофільних лікувальних медичних установ України, обласний центр спеціалізованої хірургічної допомоги.

Але там війна не закінчується. Тепер поранений воїн має один бій – сам з собою. Він не тримає у руках автомат, не націлюється на ворога, а шукає сили рухатися далі. Приймати ліки, робити вправи та вірити, що скоро він обов’язково одужає.

Однак, як насправді там лікують поранених? Експерт з розвитку медичної освіти та колишній радник Уляни Супрун – Гліб Бітюков вирішив “заглибитися” у стіни лікарні та поспостерігати над тим, як там насправді слідкують за важкопораненими.

Персонал лікарні має дуже патерналістичний підхід і вважає, що всі пацієнти — воїни, а значить ані допомога, ані турбота їм не потрібні, вони мають терпіти біль геройськи, переживати його як в американських бойовиках, а тому навіть іще трохи болю додати не завадить. Так буде навіть краще. Тому часто болючі процедури проходять без знеболення і навіть без спроб цей біль зменшити. Зайвий раз підійти чи запитати, що необхідно пацієнту, не потрібно. Самі докличуться. Якщо зможуть.

Здається, що наша етика медицини протилежна від етики інших країн. Головний тут не пацієнт, якому потрібно допомагати, а, власне, лікар. Адже можна впевнено сказати, що твоє життя у його руках. Тому треба дякувати за допомогу (хоча ж це його обов’язок), шанувати працю. Хтось на фоні такої психології може зловити “зіркову хворобу”, адже ти – супергерой у білому халаті та всі повинні тобі кланятися.

Розмови лікарів із пораненими відбуваються «на бігу», мабуть, для того, щоби пацієнт не встиг поставити додаткові питання. Але зазвичай бійці не розбираються у своїх проблемах, тому і додаткових запитань не виникає. І справа не у великому потоці пацієнтів. 

Зазвичай лікарський персонал у відділеннях покидає лікарню близько шостої вечора. Приблизно в цей час посилювалися обстріли позицій, на яких я був, і потім не вщухали до ранку. 

А що говорити про запас медикаментів. Адже зараз ми переймаємося за дефіцит палива чи цукру, а за необхідні ліки для воїнів навіть не згадуємо.

Серед інших випадків було те, що медичні сестри не могли якісно зафіксувати внутрішньовенний катетер сусіду по палаті, не вистачало шприців для розведення препаратів, для їхнього внутрішньовенного введення, накладені пов’язки майже миттєво відклеювалися і висіли, наче лахміття, на побитих війною тілах пацієнтів. Будь-яке запитання ставило персонал в ступор, і складалося враження, що це — перші бійці, які потрапили до лікарні, хоча пройшло вже понад три місяці, як почалася велика війна.

Як бачимо, важливу роль відіграють не тільки ліки, а ще й компетенція медичного персоналу.

В одну з ночей я прокинувся від шуму в коридорі. Бійцю із сусідньої палати намагалися ввести шлунковий зонд. При цьому у нього був підвищений блювотний рефлекс, і кожна спроба завершувалася тривалою блювотою. Однак це не зупиняло персонал, який уперто продовжували пхати в пацієнта зонд, не звертаючи увагу на його рефлекси. Замість того, щоб зробити це в інший, безболісний для пацієнта спосіб.

Чи можна поливати брудом та засуджувати таке ставлення медичного персоналу до воїнів? Ні, не варто розпалювати ненависть. Але треба пам’ятати, що для поранених в першу чергу важлива комунікація з навколишнім світом – елементарні теми для розмови про погоду, улюблені шоу чи навіть книга зможуть їх відволікти від поганих думок та жахів пережитого. Нам варто виконувати не тільки свої професійні обов’язки, але й бути для них психологами, вміти вислухати та розрадити.

Віримо у перемогу! Слава Україні!

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Поділіться з друзями

Головне
Без Політики